Віктор Заславський: Недостатньо лише знати історію — її треба вміти подати
Наша пам'ять вибіркова і не зберігає всієї отриманої за життя інформації. Тому ми можемо забути навіть важливі історичні події та ладні споруди минулих століть, що нам колись пощастило побачити. Проте на дійсно довгий час закарбовуються в пам’яті незвичні і цікаві особистості.
У нових для нас містах зазвичай це екскурсоводи і краєзнавці. Тобто ті люди, які допомагають туристам відчути себе причетними до подій, що відбувались на цій землі, стати частиною їх минулого і сьогодення.
Чим ці люди торкаються наших сердець? Певно, харизмою і любов’ю до справи, якою займаються. Бо ми відчуваємо їх небайдужість. У словах, у вчинках, у дрібницях, якими вони себе оточують. І саме такою людиною, на мою думку, є Віктор Заславський — історик за фахом, краєзнавець і співробітник "Туристичного інформаційного центру у місті Жовква". Місцевий мешканець, який нерідко викликає подив та ніколи не залишається непоміченим.
У нових для нас містах зазвичай це екскурсоводи і краєзнавці. Тобто ті люди, які допомагають туристам відчути себе причетними до подій, що відбувались на цій землі, стати частиною їх минулого і сьогодення.
Чим ці люди торкаються наших сердець? Певно, харизмою і любов’ю до справи, якою займаються. Бо ми відчуваємо їх небайдужість. У словах, у вчинках, у дрібницях, якими вони себе оточують. І саме такою людиною, на мою думку, є Віктор Заславський — історик за фахом, краєзнавець і співробітник "Туристичного інформаційного центру у місті Жовква". Місцевий мешканець, який нерідко викликає подив та ніколи не залишається непоміченим.
Коли ми вперше зустрілися, ви нагадали мені Богдана Хмельницького: гетьманська шапка, пишні вуса. Цей образ створений навмисно?
Так! Я цим, грубо кажучи, живу. Загалом більш подібний до Собеського, ніж Хмельницького. Шапку шив сам, кунтуш теж. А цими вусами підходжу і під 17 століття, і під січового стрільця, і під джентльмена 19 століття. Підкручені вуса універсальні: якщо знадобиться косити під хіпі 1970-х років, потрібно буде лиш опустити їх донизу.
Населення міста — 13,5 тисяч мешканців. Краєзнавець мусить (і чи це взагалі можливо) знати кожну людину в обличчя?
До речі, неодноразово чула: "Віктора у Жовкві то всі знають". Як ставитесь до такої слави? Про що ці слова вам говорять?
Це може означати, що я — вар'ят (людина, яка своїми вчинками чи поведінкою викликає подив, шокує інших — Прим. Авт.), яких треба пошукати. Але знов-таки вертає до того, що я добре роблю свою справу.
Так! Я цим, грубо кажучи, живу. Загалом більш подібний до Собеського, ніж Хмельницького. Шапку шив сам, кунтуш теж. А цими вусами підходжу і під 17 століття, і під січового стрільця, і під джентльмена 19 століття. Підкручені вуса універсальні: якщо знадобиться косити під хіпі 1970-х років, потрібно буде лиш опустити їх донизу.
Населення міста — 13,5 тисяч мешканців. Краєзнавець мусить (і чи це взагалі можливо) знати кожну людину в обличчя?
Звісно, ні. Я не Юлій Цезар і мені то не треба. Звісно, мене в обличчя всі знають. Коли я з цими вусами і шаблею стою на стовпі ганьби (історична пам'ятка на головній площі міста — Прим. Авт.), всі мене бачать. А щоб запам’ятовувати кожного... з віком доводиться себе обмежувати і не розпорошуватись на зайве. Бо маю знати і пам'ятати історію, а також слідкувати за тим, що відбувається зараз.
Фактично, краєзнавець — це історик, який глибоко копає свій конкретний шмат, свій край. Але місцевої ситуації не зрозуміти, не розуміючи, що трапилось навколо. Наприклад, те, що у Жовкві можливо народився і точно виріс Богдан Хмельницький... Чи служив Петро Могила… Це має сенс у контексті того, ким вони потім стали. Або щоб збагнути, чому у Жовкві стільки євреїв, треба розуміти 16 століття, а саме релігійні війни. Євреї всі сюди тікали, бо в Європі їх різали що католики, що протестанти. І так треба вивчати будь-яку подію, кожну постать. Щоб розуміти, як до неї відноситись.
До речі, неодноразово чула: "Віктора у Жовкві то всі знають". Як ставитесь до такої слави? Про що ці слова вам говорять?
Це може означати, що я — вар'ят (людина, яка своїми вчинками чи поведінкою викликає подив, шокує інших — Прим. Авт.), яких треба пошукати. Але знов-таки вертає до того, що я добре роблю свою справу.
Я деякий час мешкала у Жовкві і можу відверто сказати, що у маленькому містечку жити складно, якщо ти не при справі...
Молодість треба проживати у великому місті, бо там свобода і простір для самореалізації. А в Жовкві варто проводити дитинство: місто компактне, затишне, безпечне. І в Жовкві можна жити, коли вже знайшов себе, реалізувався професійно.
Я навчався і одружився у столиці. Але з часом зрозумів, що жити сім'єю у великому місті і працювати за фахом — нереально. Звісно, питання грошей. Тому ми почали думати, куди б з Києва втекти. У Жовкві я був як турист, мені сподобалося, отже в 2008 році перебралися сюди. З того часу працюю у Туристичному інформаційному центрі.
Маю сказати, що ваш музей нагадує мені будинок родини Візлі з "Гаррі Поттера": у ньому незліченна кількість речей і дрібниць, і весь цей хаос крутиться/живе/розмовляє!.. Його створювали власноруч? З нуля?
Так. Ходив по хатах і питав все, що пов'язує з Жовквою; по бабцях збирав старі образи, книги, фотографії. У секонд-хенді знайшов мундир залізничника 19 століття. І постійно, по можливості, щось доробляю.
Справжній кайф від роботи музейника — коли ти "граєшся в кубики" і то все твориш.
Молодість треба проживати у великому місті, бо там свобода і простір для самореалізації. А в Жовкві варто проводити дитинство: місто компактне, затишне, безпечне. І в Жовкві можна жити, коли вже знайшов себе, реалізувався професійно.
Я навчався і одружився у столиці. Але з часом зрозумів, що жити сім'єю у великому місті і працювати за фахом — нереально. Звісно, питання грошей. Тому ми почали думати, куди б з Києва втекти. У Жовкві я був як турист, мені сподобалося, отже в 2008 році перебралися сюди. З того часу працюю у Туристичному інформаційному центрі.
Маю сказати, що ваш музей нагадує мені будинок родини Візлі з "Гаррі Поттера": у ньому незліченна кількість речей і дрібниць, і весь цей хаос крутиться/живе/розмовляє!.. Його створювали власноруч? З нуля?
Так. Ходив по хатах і питав все, що пов'язує з Жовквою; по бабцях збирав старі образи, книги, фотографії. У секонд-хенді знайшов мундир залізничника 19 століття. І постійно, по можливості, щось доробляю.
Справжній кайф від роботи музейника — коли ти "граєшся в кубики" і то все твориш.
Та я ж бачила у вас на столі солдатиків, яких ви старанно розмальовуєте!
О, так! Експозицію треба постійно оновлювати, збагачувати, а діорами її дуже оживляють. Це елементарно, але багато музеїв цього не розуміють, в них зали напівпорожні, а фонди переповнені. Ми навпаки нічого не ховаємо і стараємося все по максимуму виставити.
Але я помітила, що музей у Жовківській вежі — не музей зовсім...
Це виставка. На паперах її взагалі не існує. Ми — туристичний інформаційний центр, і самі собі для розваги експозицію робимо.
Офіційний музей передбачає на кожний експонат 15 тисяч папірців. Щоб цей експонат переставити з місця на місце — ще стільки ж. І ще наукове обґрунтування експозиції. А потім може зненацька приїхати представник обласного музею і сказати, що в колекції занадто цінні експонати і їх потрібно забрати. Та оскільки ніякого відношення до них ми не маємо, вільні робити все, що хочемо.
О, так! Експозицію треба постійно оновлювати, збагачувати, а діорами її дуже оживляють. Це елементарно, але багато музеїв цього не розуміють, в них зали напівпорожні, а фонди переповнені. Ми навпаки нічого не ховаємо і стараємося все по максимуму виставити.
Але я помітила, що музей у Жовківській вежі — не музей зовсім...
Це виставка. На паперах її взагалі не існує. Ми — туристичний інформаційний центр, і самі собі для розваги експозицію робимо.
Офіційний музей передбачає на кожний експонат 15 тисяч папірців. Щоб цей експонат переставити з місця на місце — ще стільки ж. І ще наукове обґрунтування експозиції. А потім може зненацька приїхати представник обласного музею і сказати, що в колекції занадто цінні експонати і їх потрібно забрати. Та оскільки ніякого відношення до них ми не маємо, вільні робити все, що хочемо.
Реалізуватися у великому місті простіше, бо більше пропозицій.
У маленькому місті тяжче, бо треба щось створювати самому.
У маленькому місті тяжче, бо треба щось створювати самому.
Експозиція зустрічає гостей "розгромом Москви". Чому саме так?
По-перше, бо це місце — найзручніше для цієї картини і цієї діорами. По-друге, бо починати треба з приємного і веселого. Це як перші акорди, які мають одразу захопити.
У більшості відвідувачів які відносини з історією нашої країни? Вони її знають?
Тобто сьогодні, аби історія добре сприймалася людьми і щось залишалось в їх пам’яті, її подача має трохи нагадувати театралізоване дійство?
Не те щоб театралізоване, але цікаве і з гумором... Це як з фільмами: усі ми знаємо про шотландців завдяки "Хороброму серцю", і пофіг, що там суцільна клюква (романтизація подій — Прим. Авт.). Про Рим — з серіалу і фільму «Гладіатор», і пофіг, що там купа ляпів і клюкви. Проте красивий Мел Гібсон кричить «ФРІДОМ», красивий Рассел Кроу марить родиною на арені Колізею — і ми закохуємося в епоху.
Я принципово не говорю брехні та клюкви, тому маю подавати інформацію з жартами та максимально простою мовою.
По-перше, бо це місце — найзручніше для цієї картини і цієї діорами. По-друге, бо починати треба з приємного і веселого. Це як перші акорди, які мають одразу захопити.
У більшості відвідувачів які відносини з історією нашої країни? Вони її знають?
Та де там… Туристів зазвичай вітаю словами "а тепер подивіться на найприємніше у світі видовище — як засновник Жовкви, український шляхтич Станіслав Жолкевський, Москву захопив". Звісно, одразу туристи питають: "і спалив?", "і оце село, що горить на карті, то Москва?" І тут доводиться трохи розжовувати що до чого. Інколи — пояснити, як взагалі Жолкевський там опинився. Ну, і традиційне питання туристів: чому Жолкевський Москву не спалив. І моя традиційна відповідь — "який українець палитиме те, що у господарстві знадобиться".
І потім від пафосу Жолкевського до "а ось скам'янілі мушлі з часів, коли по Жовкві ходили динозаври". Отакі жартівливі переходи дуже допомагають.
Тобто сьогодні, аби історія добре сприймалася людьми і щось залишалось в їх пам’яті, її подача має трохи нагадувати театралізоване дійство?
Не те щоб театралізоване, але цікаве і з гумором... Це як з фільмами: усі ми знаємо про шотландців завдяки "Хороброму серцю", і пофіг, що там суцільна клюква (романтизація подій — Прим. Авт.). Про Рим — з серіалу і фільму «Гладіатор», і пофіг, що там купа ляпів і клюкви. Проте красивий Мел Гібсон кричить «ФРІДОМ», красивий Рассел Кроу марить родиною на арені Колізею — і ми закохуємося в епоху.
Я принципово не говорю брехні та клюкви, тому маю подавати інформацію з жартами та максимально простою мовою.
Побачила неприємну картину — краскою розмальовані стіни замку. І це наштовхнуло на закономірне питання: мешканці пишаються своїм містом?
Переважно, так. Але молодь думає про інше: вони зконцентровані на собі і своєму внутрішньому світі, шукають свій шлях. Саме тому на стінах підліткова творчість. Юність — час помилок, а коли на помилках вчишся, як відомо, знаходиш себе.
Та коли знаєш, що тебе оточує така краса, хоч зовсім і не думаєш про неї, друзі приїдуть у гості і обов'язково їх поведеш по всіх цих містах. Показуватимеш і, в більшій чи меншій мірі, пишатимешся.
Це правда, що колись Жовква була більш впізнаваним і важливим містом, ніж Львів?
Насправді, ні. Але нам подобається казати, що так. Якщо точно, то Жовква за часів Собеського — як Межигір'я за часів Януковича. І певний час місто було більш значним культурним центром, але лише у деяких вимірах: сюди до короля їхали посли, сюди перемістилася іконописна школа, тут постала перша єврейська друкарня.
Чи є якась історична постать чи подія, яка вас не залишає байдужим?
Постать Станіслава Жолкевського. Романтика, "римлянина у шароварах", який Жовкву будував за римським зразком. Звідти всі ці арки, що можете бачити містом; язицьницькі символи у костелі.
Переважно, так. Але молодь думає про інше: вони зконцентровані на собі і своєму внутрішньому світі, шукають свій шлях. Саме тому на стінах підліткова творчість. Юність — час помилок, а коли на помилках вчишся, як відомо, знаходиш себе.
Та коли знаєш, що тебе оточує така краса, хоч зовсім і не думаєш про неї, друзі приїдуть у гості і обов'язково їх поведеш по всіх цих містах. Показуватимеш і, в більшій чи меншій мірі, пишатимешся.
Це правда, що колись Жовква була більш впізнаваним і важливим містом, ніж Львів?
Насправді, ні. Але нам подобається казати, що так. Якщо точно, то Жовква за часів Собеського — як Межигір'я за часів Януковича. І певний час місто було більш значним культурним центром, але лише у деяких вимірах: сюди до короля їхали посли, сюди перемістилася іконописна школа, тут постала перша єврейська друкарня.
Чи є якась історична постать чи подія, яка вас не залишає байдужим?
Постать Станіслава Жолкевського. Романтика, "римлянина у шароварах", який Жовкву будував за римським зразком. Звідти всі ці арки, що можете бачити містом; язицьницькі символи у костелі.
А також Йосиф Шумлянський — єпископ-лицар, який знімав ризи і йшов бити турків як була потреба. Юліан Буцманю — воїн та митець...
Проводячи екскурсії в багатьох різних містах, ловлю себе на тому, що у Червонограді одне можна розповісти, у Сокалі — інше, у Рогатині свої цікавинки, у Дрогобичі — також. І тільки про Жовкву можна сказати, що в нас засновник був настільки крутий: він захопив Москву, виховав Петра Могилу і Богдана Хмельницького, а в 73 роки загинув у битві з турками. Сильна, красива, романтична особистість.
На вашу думку, що найвагоміше краєзнавець може зробити для свого міста? Зберегти його історію?
Зробити музей. Бути здатним цікаво розповісти про будь-яку історичну подію. Тобто не просто все зберегти і для себе тримати, а створити умови, аби турист міг те побачити. Бо недостатньо лише знати історію — її треба вміти подати.
Але Жовква ще не звикла до того, що вона — туристичне місто. Я кажу про відкритість до інших людей. Наприклад, костел здебільшого зачинений і треба завчасно дзвонити, домовлятися про візит. Те саме з церквою: закрив її монах і пішов, а я стою з іноземними туристами і чогось чекаю. Прибиральниця каже: "Не пущу. Приходьте за дві години". Так не має бути.
Увесь Львів їде на вихідних у Жовкву, аби відпочити від тамтешнього гамору. Саме завдяки туристам тут, порівняно з іншими містами, розвивається підприємництво і відкриваються класні кав'ярні.
Ще є прогалини в історії вашого міста?
Майже все 19 століття мало вивчене.
Розумієте, у 17 столітті Жовква була центром всесвіту: тут були і гетьман, і король. До середини 18 століття — королевичи, Петро Перший, Іван Мазепа. Тому про ці часи говорять багато. А потім Радзивіли продали замок і місто стало глухою провінцією, яка животіла (існувала в тяжких умовах, без розвитку; виживала — Прим. Авт.) за рахунок того, що знаходиться при дорозі. "Касу стригли" з мандрівників і купців, збирали мито за в'їзд і виїзд із міста.
У 19 столітті Жовква була пам'ятником самій собі. Проте тут творився єврейський просвітницький рух, відбулась українська "Весна народів" (хвиля не зв’язаних між собою революцій, викликаних загальною трансформацією суспільства — Прим. Авт.), вели свою діяльність досить цікаві українські і польські громадські діячі. Але це все ще треба відкопувати і діставати.
Ще раз повернуся до цієї теми і спитаю у вас, як історика: на вашу думку, навіщо сьогодні людина має знати історію своєї країни, коли будь-яка інформація завжди у неї під рукою, у телефоні?
Історія — не лише про факти. Це про емоції, про зв'язок, про образи. А ще про ідентичність і повагу до свого минулого. Як у Висоцького: «спробуй розкрити долоні в мерця і зброю прийняти з натружених рук». Це відчуття, що за твоєю спиною марить тінь княжих дружинників, козаків, січових стрільців.
Знання своєї історії і культури стверджує твою ідентичність, а відчуття ідентичності формує цінності. Уся наша визвольна боротьба — це якраз про ідентичність.
Проводячи екскурсії в багатьох різних містах, ловлю себе на тому, що у Червонограді одне можна розповісти, у Сокалі — інше, у Рогатині свої цікавинки, у Дрогобичі — також. І тільки про Жовкву можна сказати, що в нас засновник був настільки крутий: він захопив Москву, виховав Петра Могилу і Богдана Хмельницького, а в 73 роки загинув у битві з турками. Сильна, красива, романтична особистість.
На вашу думку, що найвагоміше краєзнавець може зробити для свого міста? Зберегти його історію?
Зробити музей. Бути здатним цікаво розповісти про будь-яку історичну подію. Тобто не просто все зберегти і для себе тримати, а створити умови, аби турист міг те побачити. Бо недостатньо лише знати історію — її треба вміти подати.
Але Жовква ще не звикла до того, що вона — туристичне місто. Я кажу про відкритість до інших людей. Наприклад, костел здебільшого зачинений і треба завчасно дзвонити, домовлятися про візит. Те саме з церквою: закрив її монах і пішов, а я стою з іноземними туристами і чогось чекаю. Прибиральниця каже: "Не пущу. Приходьте за дві години". Так не має бути.
Увесь Львів їде на вихідних у Жовкву, аби відпочити від тамтешнього гамору. Саме завдяки туристам тут, порівняно з іншими містами, розвивається підприємництво і відкриваються класні кав'ярні.
Ще є прогалини в історії вашого міста?
Майже все 19 століття мало вивчене.
Розумієте, у 17 столітті Жовква була центром всесвіту: тут були і гетьман, і король. До середини 18 століття — королевичи, Петро Перший, Іван Мазепа. Тому про ці часи говорять багато. А потім Радзивіли продали замок і місто стало глухою провінцією, яка животіла (існувала в тяжких умовах, без розвитку; виживала — Прим. Авт.) за рахунок того, що знаходиться при дорозі. "Касу стригли" з мандрівників і купців, збирали мито за в'їзд і виїзд із міста.
У 19 столітті Жовква була пам'ятником самій собі. Проте тут творився єврейський просвітницький рух, відбулась українська "Весна народів" (хвиля не зв’язаних між собою революцій, викликаних загальною трансформацією суспільства — Прим. Авт.), вели свою діяльність досить цікаві українські і польські громадські діячі. Але це все ще треба відкопувати і діставати.
Ще раз повернуся до цієї теми і спитаю у вас, як історика: на вашу думку, навіщо сьогодні людина має знати історію своєї країни, коли будь-яка інформація завжди у неї під рукою, у телефоні?
Історія — не лише про факти. Це про емоції, про зв'язок, про образи. А ще про ідентичність і повагу до свого минулого. Як у Висоцького: «спробуй розкрити долоні в мерця і зброю прийняти з натружених рук». Це відчуття, що за твоєю спиною марить тінь княжих дружинників, козаків, січових стрільців.
Знання своєї історії і культури стверджує твою ідентичність, а відчуття ідентичності формує цінності. Уся наша визвольна боротьба — це якраз про ідентичність.
Це виглядає як безглузда романтика, але кожного разу, як ми поступалися ідентичністю, з нас робили рабів. У 14 столітті прийняли польське панування — стали людьми другого сорту на власній землі. У 17 столітті поступилися європейською ідентичністю — на наших кістках будували палаци Петербургу. Ті, хто не встав за ідентичність у 1919 році, їхали до Сибіру у 1929-му, вмирали від голоду у 1932-му. А їхні діти гинули на фронтах Другої Світової за імперію, яка вбивала їхніх батьків.
Дати та деталі можна підгледіти в інтернеті, але головні образи, головні відчуття мають бути завжди при тобі. І чим цікавіші, чим яскравіші будуть ці образи, тим глибше вони закарбуються.
Коли Данило Галицький — не якийсь там бронзовий хлоп на коні, а типовий руський князь, не надто відповідальний шукач пригод, який спромігся піднятися над своїм колом, не цапався з братом, перший наваляв монголам і створив державу. Коли Петлюра — не якийсь там абстрактний мученик, а жива людина, яка взялася за справу не по силах, робила помилки, але тягнула, коли інші не хотіли. Коли українці 16-17 століть — не лише п'яні козаки і селяни з вилами, а своя шляхта, інтелігенція, бізнес. Коли усі ці замки, пергаментні фоліанти, готичні склепіння — це про тебе.
Якби наша спадщина була в нас так закарбована, неможливими були б ані Янукович, ані «95 квартал», ані московський патріархат.
Дати та деталі можна підгледіти в інтернеті, але головні образи, головні відчуття мають бути завжди при тобі. І чим цікавіші, чим яскравіші будуть ці образи, тим глибше вони закарбуються.
Коли Данило Галицький — не якийсь там бронзовий хлоп на коні, а типовий руський князь, не надто відповідальний шукач пригод, який спромігся піднятися над своїм колом, не цапався з братом, перший наваляв монголам і створив державу. Коли Петлюра — не якийсь там абстрактний мученик, а жива людина, яка взялася за справу не по силах, робила помилки, але тягнула, коли інші не хотіли. Коли українці 16-17 століть — не лише п'яні козаки і селяни з вилами, а своя шляхта, інтелігенція, бізнес. Коли усі ці замки, пергаментні фоліанти, готичні склепіння — це про тебе.
Якби наша спадщина була в нас так закарбована, неможливими були б ані Янукович, ані «95 квартал», ані московський патріархат.
Але є відчуття, що історія знову і знову повторюється. Отже, вона нічого нас не вчить? Чи, як ви сказали, тому не вчить, що ми її вчимо погано?
Ми лише формуємося. У 1919 році Україна була пофіг усім, крім купки мрійників. Усе 20 століття нас нищили: найкращі гинули у боях, вмирали у Сибіру або тікали до Канади. У 1991 році більша частина нашої країни була "гомо советікус". То немає нічого дивного у тому, що ми знову почали майже з нуля.
Можна сказати так: у 1991 році ми здали один екзамен, здобувши незалежність - і провалили наступний, коли обрали комуніста замість патріота. Довелося перездавати цей екзамен у 2014 році. Його здали, перейшли на наступний рівень. Провалили екзамен 2019 року, то ж перездаємо зараз. Але наші помилки — це загалом "середня температура по палаті" — усі нації проходять свої випробування: Ізраїль, США, Європа мають свої проблеми, свої виклики, свої кризи ідентичності та хвороби росту.
Є такий відомий жарт: найважливіші науки — це вогнева підготовка та історія. Перша — щоб вміти стріляти. Друга — щоб знати, в який бік.
Професія завжди накладає відбиток. Ваші діти на ніч слухають казки чи історичні оповіді і біографії?
Ми читаємо з дітьми вголос. І міфи Давньої Греції, і казки Сашка Лірника, і Кіплінга, і Толкієна. Син вже мріє викладати у школі про Давній Єгипет, грається іграшковими пірамідами і саркофагами. Звісно, невідомо чи стане він істориком, але щось у голові точно лишиться. Донька пам'ятає про замки, Жолкевського, знає стрілецькі пісні.
Найкраща у моєму житті екскурсія трапилась зі мною у Жовківському замку (за що я безмежно вдячна Олександру). Вона була захоплююча, сучасною і зрозумілою мені мовою, із вдалими жартами. Крім того, якісь цікавинки з життя Собеського мені здалися геніальними і такими, що можуть бути запозичені і сьогодні. Наприклад, його спосіб мотивації дітей до навчання: у житті вони розмовляли однією мовою, але мусили писати листи до батька іншою мовою, до матері — третьою, а натомість отримували гроші на життя.
Із досвіду людини, що не лише постійно проводить екскурсії, а й мандрує Україною, яка у вашому житті найцікавіша екскурсія і чому саме вона?
Мене вразила бабуся з Дрогобицького палацу мистецтв — Марія Русин. Вона дуже вдало пристосувалася під групу глухонімих: короткі речення, чіткі і одночасно цікаві. Історик Олександр Федоришен класно водив Вінницею, а Василь Кушнір — музеєм, яким завідує у Сарнах.
Ми читаємо з дітьми вголос. І міфи Давньої Греції, і казки Сашка Лірника, і Кіплінга, і Толкієна. Син вже мріє викладати у школі про Давній Єгипет, грається іграшковими пірамідами і саркофагами. Звісно, невідомо чи стане він істориком, але щось у голові точно лишиться. Донька пам'ятає про замки, Жолкевського, знає стрілецькі пісні.
Найкраща у моєму житті екскурсія трапилась зі мною у Жовківському замку (за що я безмежно вдячна Олександру). Вона була захоплююча, сучасною і зрозумілою мені мовою, із вдалими жартами. Крім того, якісь цікавинки з життя Собеського мені здалися геніальними і такими, що можуть бути запозичені і сьогодні. Наприклад, його спосіб мотивації дітей до навчання: у житті вони розмовляли однією мовою, але мусили писати листи до батька іншою мовою, до матері — третьою, а натомість отримували гроші на життя.
Із досвіду людини, що не лише постійно проводить екскурсії, а й мандрує Україною, яка у вашому житті найцікавіша екскурсія і чому саме вона?
Мене вразила бабуся з Дрогобицького палацу мистецтв — Марія Русин. Вона дуже вдало пристосувалася під групу глухонімих: короткі речення, чіткі і одночасно цікаві. Історик Олександр Федоришен класно водив Вінницею, а Василь Кушнір — музеєм, яким завідує у Сарнах.
Так або інакше, краєзнавець — візитівка свого міста. Мені здається, це почесно і досить відповідально. Вас це обтяжує чи окриляє?
Окриляє! Бо я обожнюю копатися у пригодах минулих століть. І обожнюю розповідати про них файним туристам. Це як пригодницький роман, тільки насправді.
Часто екскурсоводи розповідають історії про підземні ходи до Києва; про дівчат, замурованих у фортечному мурі; про привидів. Це стандартні байки, які однакові для кожного замку. Для кожного монастиря — чудотворні ікони, які у воді не горять і у вогні не тонуть. У Жовкви багатюща спадщина. Вигадувати нічого не потрібно.
А який розвиток передбачає ваша професія? До яких вершин можна тягнутися?
Краєзнавець — це такий собі місцевий історик. З одного боку, історію свого краю можна копати безкінечно, а з іншого — скільки не розвивайся, все одно обмежений своїм регіоном. Наступний рівень — це вже історик, і я міг би бути істориком ширшого рівня. Можливо, стану таким для ЗСУ — якраз 16 травня йду служити за фахом: читатиму лекції, створюватиму музей. Але своєю теперішньою долею цілком щасливий.
Текст: Наталія Лехан
Фото: Вікторія Горлай
Окриляє! Бо я обожнюю копатися у пригодах минулих століть. І обожнюю розповідати про них файним туристам. Це як пригодницький роман, тільки насправді.
Часто екскурсоводи розповідають історії про підземні ходи до Києва; про дівчат, замурованих у фортечному мурі; про привидів. Це стандартні байки, які однакові для кожного замку. Для кожного монастиря — чудотворні ікони, які у воді не горять і у вогні не тонуть. У Жовкви багатюща спадщина. Вигадувати нічого не потрібно.
А який розвиток передбачає ваша професія? До яких вершин можна тягнутися?
Краєзнавець — це такий собі місцевий історик. З одного боку, історію свого краю можна копати безкінечно, а з іншого — скільки не розвивайся, все одно обмежений своїм регіоном. Наступний рівень — це вже історик, і я міг би бути істориком ширшого рівня. Можливо, стану таким для ЗСУ — якраз 16 травня йду служити за фахом: читатиму лекції, створюватиму музей. Але своєю теперішньою долею цілком щасливий.
Текст: Наталія Лехан
Фото: Вікторія Горлай
